Коли сором стає частиною «Я»: терапевтична робота з наслідками травми

Сором є однією з найскладніших емоцій, з якими ми зустрічаємося у психотерапевтичній практиці. Особливо помітною стає його роль у роботі з комплексною травмою та кПТСР, де сором нерідко виходить далеко за межі окремих переживань і поступово стає частиною того, як людина сприймає саму себе.

Основні відмінності між провиною та соромом

Хоча сором і провина належать до так званих самооцінювальних емоцій і часто виникають одночасно, сучасні дослідження показують, що їхня відмінність полягає не стільки в тому, чи оцінює людина себе або власну поведінку, скільки в характері цієї оцінки. Зокрема, Miceli та Castelfranchi (2018) пропонують розглядати провину як переживання власної шкідливості, а сором — як переживання власної неадекватності.

Провина виникає тоді, коли людина сприймає себе як причину шкоди або порушення моральних норм. У центрі переживання перебуває питання відповідальності: «Я зробив щось, що завдало шкоди», «Я міг вчинити інакше», «Я відповідаю за наслідки». Для провини важливою є не просто негативна оцінка себе, а усвідомлення власної ролі у створенні небажаних наслідків. Саме тому провина безпосередньо пов’язана з моральною сферою та часто супроводжується прагненням виправити ситуацію, відновити стосунки або компенсувати завдану шкоду.

Сором має іншу психологічну структуру. Його ядром є переживання невідповідності між тим, яким людина є зараз, і тим, якою вона хотіла б бути. Сором описується як реакція на розрив між актуальним та ідеальним образом себе. У фокусі перебуває не питання відповідальності, а болісне усвідомлення власної недостатності: «Я не такий, яким повинен бути», «Мені бракує чогось важливого», «Я не відповідаю власним уявленням про себе».

Це пояснює, чому людина може відчувати сором через обставини, за які не несе жодної відповідальності. Фізична вада, особливості зовнішності, наслідки травматичних подій або досвід насильства можуть викликати інтенсивний сором саме тому, що людина переживає себе як таку, що не відповідає власному ідеалу або очікуванням значущих інших. Для виникнення сорому достатньо переживання власної недостатності; питання провини або відповідальності можуть взагалі не порушуватися.

Особливо цінною для психотерапевтичної практики є думка авторів про те, що навіть одна й та сама подія може викликати як провину, так і сором залежно від того, на чому зосереджена увага людини. Наприклад, після помилки фахівець може думати: «Я нашкодив клієнту» — і тоді домінуватиме провина. А може думати: «Я поганий психолог», «Я недостатньо компетентний» — і тоді на перший план виходитиме сором. У першому випадку увага спрямована на відповідальність за шкоду, у другому — на невідповідність власному професійному ідеалу.

З цієї точки зору провина та сором зачіпають різні аспекти самооцінки. Провина вражає моральне самосприйняття людини — образ себе як доброї, справедливої та відповідальної особистості. Сором же стосується того, що автори називають «естетичним» аспектом самооцінки: переживання себе як недостатньо хорошого, привабливого, компетентного або достойного. Людина при провині схильна думати: «Я вчинив неправильно», тоді як при соромі — «Я не такий, яким хотів би бути».

Для роботи з комплексною травмою ця відмінність має принципове значення. Багато клієнтів приходять у терапію не з переживанням провини за конкретні події, а з глибоко вкоріненим переконанням про власну дефектність. Саме тому спроби логічно довести людині, що вона «не винна», нерідко виявляються малоефективними: терапевт відповідає на питання провини, тоді як клієнт страждає від сорому.

Здоровий та патологічний сором: у чому різниця?

Попри свою непросту репутацію, сором не є суто патологічною емоцією. Як і страх, гнів чи смуток, він виконує важливу адаптивну функцію. Сором допомагає людині орієнтуватися в соціальному світі, помічати розрив між власною поведінкою та значущими цінностями, враховувати реакції інших людей і підтримувати належність до групи. У цьому сенсі здатність відчувати сором є ознакою не психологічної проблеми, а нормального функціонування особистості.

Здоровий сором зазвичай виникає у відповідь на конкретну ситуацію і має тимчасовий характер. Людина може відчути незручність після невдалого виступу, необережного висловлювання або поведінки, яка суперечить її власним стандартам. Однак після завершення ситуації переживання поступово втрачає інтенсивність і не змінює базове ставлення людини до себе. Вона може думати: «Це було незграбно», «Я помилився», «Я хотів би вчинити інакше», але при цьому не починає сприймати себе як дефектну чи негідну особистість.

У таких випадках сором виконує регуляторну функцію. Він допомагає звернути увагу на значущі для людини цінності, стимулює навчання, розвиток компетентності та корекцію поведінки. Деякі сучасні дослідники навіть вказують, що сором може мотивувати не лише до уникнення, а й до самовдосконалення та відновлення позитивного образу себе. Коли людина вірить, що ситуацію можна виправити, сором нерідко спонукає до розвитку нових навичок, підвищення майстерності або більш уважного ставлення до стосунків з іншими.

Патологічний або токсичний сором має зовсім іншу структуру. Він уже не є реакцією на окрему подію, а поступово стає способом сприйняття себе. Якщо здоровий сором говорить: «Я зіткнувся з невідповідністю між тим, ким хочу бути, і тим, що сталося», то токсичний сором трансформується у переконання: «Зі мною щось фундаментально не так». У цьому випадку сором перестає бути емоційним станом і стає частиною ідентичності.

Особливо часто така трансформація відбувається внаслідок хронічної травматизації. Дитина, яка регулярно стикається з приниженням, відкиданням, емоційним нехтуванням або насильством, нерідко не має можливості пояснити те, що відбувається, поведінкою дорослих. Натомість вона починає робити висновок про власну дефектність. Згодом сором перестає потребувати зовнішніх тригерів і починає автоматично активуватися у будь-яких ситуаціях оцінювання, близькості або вразливості.

На рівні переживання здоровий і патологічний сором також відрізняються. Короткочасний адаптивний сором часто супроводжується активацією нервової системи: людина може червоніти, відводити погляд, відчувати напруження або збентеження. Токсичний сором, навпаки, нерідко пов’язаний із реакціями завмирання, емоційного оніміння та колапсу. Людині стає важко говорити, думати, підтримувати контакт або навіть усвідомлювати власні переживання. У роботі з комплексною травмою терапевти часто спостерігають саме такі реакції — різке зниження енергії, втрату голосу, опущений погляд, бажання «зникнути» або припинити взаємодію.

Ще одна важлива відмінність стосується впливу на стосунки. Здоровий сором, хоча й неприємний, не руйнує здатність людини залишатися у контакті з іншими. Патологічний сором, навпаки, ізолює. Людина починає приховувати свої труднощі, уникає близькості, боїться бути побаченою справжньою та постійно очікує викриття. У терапевтичному кабінеті це може проявлятися як уникнення важливих тем, надмірна самокритика, труднощі з прийняттям підтримки або переконання, що терапевт неодмінно побачить її «справжню» дефектність.

У сучасній травматерапії сором дедалі частіше розглядається не просто як один із симптомів комплексної травми, а як центральний механізм, який підтримує її наслідки. Саме сором часто лежить в основі стійких переконань про власну дефектність, недостойність любові, небезпеку близькості та неможливість отримати підтримку. Дослідники та практики, які працюють із наслідками хронічної травматизації, зокрема Janina Fisher, Kathy Steele, Pete Walker та інші, описують токсичний сором як своєрідний міст між травматичним досвідом минулого та поточними труднощами людини. Тому робота із соромом стає не окремим напрямом терапії, а важливою складовою лікування комплексного ПТСР та наслідків тривалого міжособистісного травматичного досвіду.

Особливості роботи із соромом при кПТСР

Робота із соромом належить до найбільш делікатних завдань психотерапії комплексної травми. На відміну від страху, гніву чи смутку, сором часто прагне залишатися непоміченим. Клієнти рідко приходять на терапію зі словами: «Я страждаю від сорому». Натомість вони говорять про самотність, проблеми у стосунках, хронічну самокритику, труднощі з довірою, перфекціонізм, емоційне виснаження або відчуття, що з ними «щось не так». Саме тому терапевтична робота із соромом нерідко починається з його поступового розпізнавання.

Однією з особливостей сорому є те, що він часто виходить за межі емоційного переживання і стає частиною особистісної ідентичності. Людина не просто відчуває сором, а починає сприймати себе через нього. У результаті формується внутрішня логіка, у якій будь-яка невдача, конфлікт або критика автоматично підтверджують уже наявне переконання про власну дефектність. Саме тому метою терапії є не усунення сорому як такого, а поступове відокремлення переживання сорому від образу власного «Я».

Для ефективної роботи важливим є створення сором-чутливого терапевтичного простору. Люди з комплексною травмою часто очікують осуду, критики або відкидання навіть у безпечних стосунках. Вони можуть уважно стежити за реакціями терапевта, інтерпретуючи нейтральні сигнали як підтвердження власної недостойності. Тому важливими стають послідовність, емоційна передбачуваність та здатність терапевта залишатися у контакті з клієнтом навіть у моменти сильного сорому.

Сором має виражений нейробіологічний компонент. На відміну від емоцій, які часто активують реакції боротьби або втечі, інтенсивний сором нерідко супроводжується реакціями завмирання та відключення. Клієнт може втрачати здатність формулювати думки, відчувати порожнечу, сонливість або бажання припинити розмову. У таких ситуаціях надзвичайно важливим стає принцип уповільнення. Замість поглиблення матеріалу терапевт допомагає клієнту повернутися у вікно толерантності через регуляцію, заземлення та відновлення контакту із теперішнім моментом.

Тому на початкових етапах терапії часто корисніше досліджувати не сам сором, а ті стратегії, за допомогою яких людина намагається від нього захиститися.

Важливою складовою роботи є психоосвіта. Для багатьох клієнтів стає полегшенням саме розуміння того, що сором є універсальним людським переживанням, яке має свої психологічні та нейробіологічні механізми. Усвідомлення того, що сором не є доказом дефектності, а радше сигналом про переживання невідповідності між актуальним та бажаним образом себе, допомагає поступово зменшувати його владу.

У роботі із соромом особливе значення має валідація. Бажання швидко заспокоїти клієнта або переконати його, що він не винний і не має причин соромитися, часто не приносить результату. Людина може інтелектуально погоджуватися з аргументами терапевта, але продовжувати відчувати себе дефектною на емоційному рівні. Значно ефективнішою є здатність терапевта визнати реальність цього болю та залишатися поруч із ним. Фрази на кшталт: «Звучить так, ніби багато років вам доводилося жити з переконанням, що ви недостатньо хороші» або «Мабуть, дуже боляче дивитися на себе такими очима» зазвичай сприяють більшому контакту, ніж спроби переконати людину, що її переживання необґрунтовані.

Серед специфічних інтервенцій важливе місце посідає робота з внутрішнім критиком. У багатьох випадках критичний внутрішній голос є не джерелом проблеми, а спробою психіки захистити людину від повторного переживання відкидання або приниження. Дослідження функцій внутрішнього критика дозволяє поступово перейти від боротьби з ним до більш глибокого розуміння тих потреб і страхів, які він намагається обслуговувати.

Що ж конкретно радила К. Стіл на своєму семінарі?
Способи роботи із соромом при кПТСР

Загальна стратегія: Метою є не повне позбавлення від сорому, а його послаблення, відокремлення від «Я» та співчутливе прийняття.

Спеціальні техніки: Використання діалогів із «Внутрішнім критиком» для розуміння його захисних функцій, а також робота з образами (створення символічного образу сорому для дистанціювання від нього).

Принцип «уповільнення»: Оскільки сором виводить пацієнта за межі «вікна толерантності», терапевту важливо сповільнювати темп сесії, давати більше часу на відповіді та використовувати закриті питання, коли клієнт перебуває у стані «відключення».

Побудова сором-чутливої практики: Терапевт має активно визнавати сором, уникати дій, що можуть спровокувати сором (shaming), та створювати атмосферу емоційної безпеки.

Пошук «антидотів»: Робота над розвитком здорової гордості (відчуття компетентності), прийняття власної вразливості, збереження гідності та самоспівчуття.

Робота із захистами: Важливо ідентифікувати «Компас сорому» (атака на себе, атака на інших, відсторонення, уникнення). На початкових етапах терапії краще фокусуватися на тому, як клієнт керує соромом (його захистах), а не на самому почутті.

Психоосвіта: Пояснення клієнту, що сором є універсальним людським досвідом, опис його функцій та фізіології допомагає дестигматизувати цей стан.

Валідація замість заперечення: Фрази на кшталт «це не ваша провина» часто не працюють. Натомість терапевт має «увійти» у світ сорому клієнта, валідуючи його біль: «Це звучить так боляче — відчувати себе настільки невартим любові».

Зрештою, терапія сорому не зводиться до зменшення інтенсивності певної емоції. Йдеться про поступову зміну способу ставлення людини до себе. Коли сором перестає бути основою ідентичності й стає лише одним із можливих переживань, з’являється простір для співчуття до себе, близькості з іншими та формування більш цілісного й реалістичного образу власного «Я».

Джерела:

1. Steele, K. (2026). The real world challenges of treating chronic shame in complex trauma [Conference presentation]. EMDRIA Summit 2026.
2. Fisher, J. (2017). Healing the Fragmented Selves of Trauma Survivors: Overcoming Internal Self-Alienation. Routledge.
3. Steele, K. (2017). Trauma, Dissociation, and Chronic Shame: Reflections for Couple and Family Practice. Australian and New Zealand Journal of Family Therapy, 38(4), 617–623.
4. Elison, J., Lennon, R., & Pulos, S. (2006). Investigating the Compass of Shame: The development of the Compass of Shame Scale. Social Behavior and Personality, 34(3), 221–238
5. Nathanson, D. L. (1992). Shame and pride: Affect, sex, and the birth of the self. W. W. Norton & Company.